Краєзнавство

Наш край у VІ-ХV ст..

На території північного Полісся сліди перебування людини збереглися з найдавнішої доби (40 тисяч років тому). Приблизно 20 тисяч років тому наш край населяли представники Мадленської культури. Унікальною є стоянка пізнього палеоліту біля сучасного села Мєзин, на березі Десни неподалік від Новгорода-Сіверського. Відкрив її у 1908 році Ф. К. Волков. Вчені визначили, що в той час на території сучасного Мєзина жили кроманьйонці, які майже нічим не відрізнялися від сучасної людини. Вони вміли робити різноманітні речі з каменю, кістки, рогу, деревини, вміли будувати житло, полювати і навіть займались мистецтвом.

В період середньо-кам'яного віку (мезоліту) відбувається подальше заселення території нашого краю. Приблизно 11 тисяч років тому тут жили представники Свідерської археологічної культури. Мешканці цих поселень вочевидь ще не знали землеробства тому що Шосткинщина в цей час являла собою масив щільного лісу, через який протікали річки Десна та Шостка.

Масове заселення наших місць починається в епоху нового кам'яного віку (неоліту). Про це свідчать археологічні знахідки біля сіл Вороніж, Пирогівка, Вовна, Богданівка, Дубровка, Чапліївка, Івот. Серед знахідок традиційні кам'яні скребла, рубила, наконечники стріл і списів.

Наприкінці ІІІ тисячоліття до н. е. відбувається перехід від енеоліту до епохи бронзи. Цей період на території нашого краю представлений чисельними поселеннями племен Бондарихинської археологічної культури, які жили в районі села Богданівка, на території с. Пирогівки, неподалік від с. Собича і с. Собичево.

Зарубинецька археологічна культура (II ст. до н. е. II ст. н. е.) вважається вже праслав'янською культурою. Осередком її була Київщина, але зарубінці жили і на території Верхньої Наддніпрянщини та Верхнього Подесення, куди вони відійшли під тиском сарматів, ховаючись у лісах.

На території нашого міста влітку 2001 року археологічна експедиція виявила на східній околиці (Локотський м-н) поселення V-VII століть, яке, за припущенням, відноситься до Колочинської археологічної культури, розповсюдженої в цей час у басейнах річок Десни, Сейму, Сожу, в Північному Подніпров'ї.

Знайдені залишки житла представлені дерев'яним зрубом, квадратним у плані й заглибленим у землю. Крім того археологам вдалося знайти уламки грубої кераміки, які нагадують пласкі „сковорідки".

Усі знахідки було відправлено на експертизу, систематизацію й подальше вивчення. Хоча вже сьогодні не виникає сумніву в тому, що перші поселення на території Шостки виникли, можливо, у IV - VII століттях, а не в X ст., як вважалося раніше. Таким чином, селяни-втікачі з Чернігівського та Новгород-Сіверського князівств, які добиралися до наших місць хто річкою, а хто лісом, скоріше за все, були далеко не першими в цих краях і приходили не на пусте місце.

У VIII-IX століттях на території Подніпров'я відбувався процес формування давньо-слов'янського державного утворення на основі єднання трьох слов'янських племінних союзів: полян, древлян, сіверян.  

Перші літописні згадки про Сіверщину відносяться до VII-VIII століть, коли сіверяни сплачували данину хазарам. В той час наші предки жили частіше за всього над річками, оселі будували маленькі, близько одна до одної. Будинки були рублені, не обмазані і без печей. Вогонь розводили на підлозі, а дим виходив у двері чи отвір у стелі. Займалися сіверяни землеробством, лісовим і рибним промислами, полювали на дичину, знаходили борті - дуплисті дерева, де жили бджоли, і збирали мед. В їжу використовували просо, гречку, пшеницю, молоко, м'ясо. В холодну пору носили одяг зі шкір диких і домашніх тварин. Велику рогату худобу використовували як тягову силу, утримуючи її під захистом лісу поблизу загонів. Одяг жінок було прикрашено бісером та іншими прикрасами, здобутими чоловіками в бою або придбаними в купців. З ремесел особливого розвитку набули металургія і металообробка

У IX ст. з'являється давньоруська держава - Київська Русь, до складу якої у 884 році входить і вся Сіверщина (з нашим краєм зокрема).

Володимир Великий у 80-ті роки X століття відвоював останні племена сіверян у хазарів. Після цього кожної зими князівська дружина рушила в полюддя - збір данини з сіверян. Дружинники просувалися від Сейму по зручному зимнику лівим берегом Десни до Трубчевська. Княжий путь налічував 11 основних „станцій" - річки Сейм, Реть, Ретик, Есмань, Осота, Шостка, Івотка, Свєса, Свяга, Знобь, Неруса. Цікаво, що р. Шостка тече по особливій географічній зоні - „золотій середині" землі сіверян, а пізніше Новгород-Сіверського князівства. Якщо порахувати ці „станції" з будь-якого кінця, ми побачимо, що Шостка - шоста на цьому шляху. Можливо, назві нашої річки набагато більше років, ніж прийнято вважати.

За заповітом Ярослава Мудрого всі землі Київської держави було розділено між п'ятьма його синами, хоча політичні функції держави було розподілено між трьома головними осередками: Києвом, Черніговом, Переяславом,   де   правили   відповідно   Ізяслав,  Святослав   і   Всеволод.

Розвитку Сіверщини дуже заважали міжусобиці князів у боротьбі за владу й землі. Але наприкінці XII століття над сіверянами нависла ще одна загроза - знову половці. Новгород-Сіверські князі неодноразово здійснювали походи проти кочовиків. Серед них був і князь Ігор Святославич, який брав участь у двох переможних походах князів на половців у 1171 році і у 1183 році.

У 1185 році Ігор відправився в новий похід проти небезпечного ворога, але вже без підтримки інших князів, й опинився в полоні у половців на 2 роки. З полону йому вдалося втекти. Після втечі Ігор Святославич стає в 1198 році чернігівським князем.

Наприкінці XIII століття на території нашого краю утворилося багато дрібних князівств: Новгород-Сіверське, Путивльське, Глухівське, Трубчевське, Липовецьке, Воргольське, Брянське. Наші землі входили до складу брянського князівства.

З середини XIV ст. ці землі стали об'єктом інтересів литов­ських князів. Князь Ольгерд за допомогою місцевої знаті та литовсько-укра­їнського війська швидко звільнив територію Чернігово-Сіверського князівства від влади монголо-татар. Під час перебування земель під владою Литви вони були по­ділені на удільні князівства, які являли собою автономні утворення. За умовами Кревської унії 1385 р. Литва та українські землі, які перебували під її владою, переходили під владу польського короля.

На початку XV ст. невдоволені політикою Литовського князя чернігово-сіверські князі й бояри очолили національно-визвольний рух з метою відходу до Московсь­кого царства. Приєднавшись до Москви Чернігово-Сіверщина зберігала старий адміністративно-територіаль­ний устрій після того, як удільну систему в Україні було ліквідовано.

Наш край у ХVІ-ХVІІІ ст..

Успішне завершення русько-литовської війни 1501— 1503 рр. привело до того, що Чернігово-Стародубське й Новгород-Сіверське князівства потрапили під владу Московського царства. Кордони царства по­ширилися до пониззя Десни і середини течії Сіверського Дінця. 

В районі старої Шкирмановки (нинішньої Миронівської сільської Ради, Шосткинського району), поселяються ремісники з навиками виробництва чорного (димного) пороху для вогнепальної зброї, що приходить на зміну лука, шаблі, меча, списа і інших військових споряджень. Люди втікали на Сіверщину від польських феодалів.

Перші згадки про наш край відносяться до XVII століття в зв'язку з Локотською церквою, що була збудована у 1603 році. Поступово на нашій території починає організовуватись і розвиватись виробництво пороху, який потім використовували для військових потреб. Чорний порох отримав у запоріжців назву "круп'янка" - звідси, мабуть, пішла назва села Крупець, яке знаходиться за 4 км від нинішнього міста Шостки.

Далі наша місцевість згадується у зв'язку з побудуванням млинів на р. Шостці. Лазаревський дає нам наступні факти: "В 1676 році в універсалі гетьмана Івана Самойловича записано: "Стецькові Бугаєнкові, жителеві села Локотки, позволити на річці Шустце за тем селом гоней три в месте непенном ... греблі висипати ... млин збудувати". Той же автор надає виписку з універсалу від 1687 року, де записано: "Стефан Бугай, товариш сотні Воронежской, за позволенієм бившого гетьмана засипав греблю та збудував млин на річці Шостці". Подальших відомостей про Стефана Бугая немає. Але в універсалі Івана Мазепи від 1688 року є дозвіл Воронізькому протопопу Йосипу Лазаровичу: "На купленном его займище на реке Шустце ниже села Локоток греблю займати і млин будувати".

З 1708 року територія нашого краю належала родині гетьмана України Івана Скоропадського. Він, разом з дружиною Настею Марковичевою, почав будувати Гамаліївський Харлампіївський монастир з 1713 року, який ще у 1702 році заклав сподвижник гетьмана Івана Мазепи, Антон Гамалія.

Військовий історик Зеллер стверджує, що пороховий завод в м. Шостці було засновано у 1732 році, і він діяв в розпорядженні Малоросійського військового управління до 1779 року. Але дослідник В.Семенов свідчить про те, що завод було побудовано у 1738 році, коли російське керівництво відрядило на береги р. Шостки майора Постєльнікова з метою створення і обладнання заводу. На думку історика І. Гуржія, казенний Шосткинський пороховий завод засновано урядом у 1739 році на базі української селітри, і це було велике на той час промислове підприємство. З ним погоджується М. Сиромятников: "...Пороховий завод на річці Шостка в Чернігівській губернії було засновано у 1739 році, він був під керівництвом гетьманів України, надавав свою продукцію на російські полки." Інші історичні документи фактично повторюють двох попередніх авторів. "... Шосткинський пороховий завод почали будувати на річці Шостці в 1737 році за розпорядженням Сенату. Через два роки він став до ладу. Спочатку завод мав місцеве значення. У 1771 році його передано відомству канцелярії Головної артилерії і фортифікації, а щоб забезпечити завод робочою силою, до нього приписували селян. Пізніше завод обслуговували солдати, які відбували на ньому довготривалий строк служби в армії."

Взагалі, порохове діло було традиційним для нашого краю, тим більше, що наприкінці XVII століття уряд Петра І відкрив у нашій місцевості приймальні пункти селітри, яку потім відправляли до Москви і С.-Петербургу.

Таким чином, наказ Анни Іоанівни графу Румянцеву, щоб він приклав великі зусилля для збільшення виробництва пороху на зведених в Україні заводах, щоб цього пороху вистачало не на одних козаків, а й на всі тамтешні гарнізони, від 26 травня 1739 року, не був випадковим.

Шосткинський пороховий завод не мав справжніх майстрів, тому генерал Шипов у грудні 1739 року просить "Кабінет Ї.І.В." прислати "искуссного мастера". І за цим проханням був надісланий наказ - відправити на завод майстра.

Шипов також вважав, що, якщо на завод будуть надіслані майстри, то він зможе виробляти до 4000 пудів пороху на рік. На початку 1740 року перший командир заводу майор Постєльников повідомив Румянцеву, що завод розширено, і він зможе виробляти на добу 36 пудів пороху, а на рік більш, ніж 36 тис пудів (230 т). Але Постєльников не мав дійсного авторитету у Румянцева, який писав 12 травня 1740 року, що Постєльников "в тій справі майстерності на знає".

Малоросійські порохові заводи почали створювати відчутну конкуренцію московським пороховим заводам, і тому в 1742 році вийшов наказ, підтверджений Єлизаветою Петрівною, і 16 жовтня 1742 року було заборонено діяльність малоросійських заводів. Це рішення вмотивовували тим, що малоросійський порох дорожче казенного, його якість гірша, а також тим, що Артилерійська канцелярія не може наглядати за виробництвом через велику відстань. Крім того, необхідно було зберігати таємницю виготовлення порохів.

Гетьман К. Розумовський, посилаючись на окремі умови, затверджені їй (Україні) права і привілеї, вимагав визволити селітрозаводчиків від обов'язків поставляти селітру, і, взагалі, зберегти селітряне і порохове виробництво на Україні, але в січні 1764 року Правлячий Сенат просив Катерину ІІ "про небуття в Малоросії оним тим пороховим заводам ... височайшого наказу". На це Катерина II на доповіді Сенату наклала резолюцію: "Сенат і без мене, в силу законів, цю справу вирішити може". Правлячий Сенат наказав Розумовському: " Порохові заводи, що є в Малоросії..., знищити і надалі ним не бути, а порох на ті малоросійські війська відпускати готовий із Москви за гроші по справжній ціні". Закриття заводу співпало з ліквідацією інституту гетьманства в Україні, з остаточною втратою незалежності України.

Справа в тому, що малоросійські заводи, в тому числі й Шосткинський, надавали порох не тільки малоросійським полкам, а й запорозьким козакам. В Глухові ж існував збройний завод, і це непокоїло російський уряд, бо створювало безпосередню можливість для озброєних глухівською зброєю і маючих шосткинський порох козаків відстоювати незалежність України. Головна причина закриття Шосткинського порохового заводу усунути запорізьких козаків від малоросійського пороху. І це було досягнуто.

Але вже в 1765 році фельдмаршал граф Румянцев-Задунайський направив через графа Орлова доповідь імператриці Катерині ІІ про потребу в заснуванні в Малоросії казенного порохового заводу. Потреба в заводі була і через великі зміни в зовнішньополітичній ситуації. З концентрацією військ на турецькому і польському кордонах зростала потреба у пороху. 22 березня 1771 року вийшов наказ Сенату про Малоросійський пороховий завод, а вже 10 травня 1771 року Шосткинський пороховий завод з хуторами Шкірмановським, Мироновським, поселенням Фастовецьким, з усіма землями і лісом, а також будівлями і посудом, інструментом і запасами передано під керівництво Канцелярії Головної Артилерії. Постачання пороху запорізьким козакам було заборонено. В той же час на завод було відряджено майора Рудометова, який прийняв все майно від Василя Лихошерста. Рудометов створив план початкового розбудування заводу, а також план виробництва пороху, що становив 8000 пудів на рік.

В 1772 році на завод були призначені люди. Із Петербурзького заводу надіслано порохового майстра Бутіна. Людьми керував штик-юнкер Образцов. Робітників на заводі було тільки 51 чоловік. Ця кількість була недостатньою, тому в 1775 році з Петербурга було надіслано ще 154 чоловіки.

Спочатку якість пороху була незадовільною. Тяжкі умови праці, небезпека виробництва та жорстоке поводження командира заводу Рудометова призвели до того, що робітники втікали з заводу.

Через війну з Туреччиною, яка відбувалася з 1790 року до 1791 року, посилилася робота на заводі. З 1778 до 1798 років Шосткинський завод розширяв свою діяльність. Було збудовано 2 вододіючі і 4 сухопутні фабрики.

Наш край у ХІХ- на початку ХХ ст..

Необхідні заходи, щодо усунення безпорядків на виробництві у період з 1804 по 1812 роки, проводились спочатку під безпосереднім наглядом інспектором артилерії графа Аракчеєва. Аракчеєв ввів премію за економічне використання сировини. Він вважав, що робота пороховиків пов'язана з щоденним ризиком для життя, і тому цей ризик, цю страшну працю треба було належно оцінювати. Крім того, Аракчеєв зробив спробу зробити захисний спецодяг для пороховиків. Це були шкіряні фартухи і халати, які б захищали від полум'я та високих температур.

У 1812 р. (вступ французів до Росії) тимчасово завод був підпорядкований головнокомандуючому Росії. В цей рік пройшли перевірку і мужня робота людей, і ті нововведення і зміни на заводі. Було вироблено 25 тис. пудів чорного пороху найбільша кількість у 1-й чверті XIX ст. Порох був високої якості, і є легенда, що сам М. І. Кутузов нагородив премією шосткинських робітників.

Документально ж підтверджено, що граф Аракчеєв нагородив всіх робітників Шосткинського заводу грошовою премією у розмірі 1300 рублів. Нагороджені були всі від підмайстра до командира, за якісну працю і економію сировини. Тільки у 1815 році, після укладення миру, робота заводу стає у нормальний режим.

Найбільші перетворення на заводі були за командира В. В. Гербеля (1832-1849 рр.) Він спрямував свою діяльність та зусилля на очищення резервуарів, випари яких погано діяли на здоров'я робітників. Введені були нові способи зберігання сірки і пороху.  Відкриття у 1846 році капсульного виробництва та виробництва гримучої ртуті, за що Гербеля було нагороджено орденом Білого Орла.

У 1834 році почалась перебудова заводу з метою заміни всіх дерев'яних будівель на кам'яні. Ще у 1820 році збудовано цегельний завод для виробництва на заводі необхідного матеріалу. Планове будівництво поселення розпочалося з 1830 року. Це були службові приміщення й домівки майстрів та робітників. Перша двоповерхова кам'яна споруда з'явилася в 1837 році. Перший магазин в Шостці почав працювати з 1821, перша школа 1809-1864 рр. для надання освіти кантоністам, дітям солдат. Навчали письму, читанню та арифметиці. Трохи пізніше введено викладання закону Божого, граматики, географії та порохового діла.

У 1849 році почалася перебудова порохо-виробничих будівель, яке задумав командир Гербель, та прискорене відкриття другого капсульного заводу (перший 1848 р.). Було зруйновано Гамаліївський млин, який належав локотським селянам (наказ 3 червня 1851 року), для того, щоб збільшити кількість води в заводському резервуарі, котрий змілів.

У тому ж році було добудовано кам'яний шпиталь на 150 ліжок і при ньому - кам'яна кухня, пральня.

Період Кримської війни (1853-1856 рр.) був героїчним і складним в історії Шосткинського порохового заводу. У 1855 році було виготовлено 43% всього пороху, що виготовлявся на території Російської імперії (134 тис. пудів).

Брат Олександра II, що відповідав за артилерійське відомство, Великий князь Михайло Миколайович, прибув на Шосткинський завод 2 жовтня 1856 року і залишився дуже задоволений його станом. На знак цього 4 жовтня 1856 року він надіслав заводу з Києва образ Михайла і Варвари Великомучениці в срібному окладі. За дорученням генерал-лейтенанта Яфимовича, інспектора порохових заводів, внесено зміни в роботу заводу: заборонено вхід сторонніх в порохове містечко; введено плавлення селітри та зберігання її в злитках; збудовано хімічну лабораторію для дослідження пороху; сформовано пожежну частину та поставлені громовідводи.

Тільки в 1858 році почалося огороджування порохового містечка, зведено при ньому вал з ровом та палісадом.

У 1862 році Польське повстання примусило подвоїти виробництво пороху на всіх заводах Росії. Почалися нічні роботи і будівництво нових дев'яти фабрик і ремонт старих 12 сухопутних фабрик.

У 1865 році відкрито поштову контору четвертого класу. У 1868 році відкрито відділення казначейства. У тому ж році на заводі збудована часовня на честь спасіння імператора Олександра II під час терористичного нападу.

У 1871 році було відкрито приватну школу, яку очолив протоієрей церкви Різдва Христова Дем'ян Авмвросіевич Борщ. Школа існувала для дітей солдатів і міщан на приватні пожертви працівників заводу.

В цей же рік заводу виповнилося 100 років. На честь ювілею в Санкт-Петербурзі було видано книгу «Століття Шосткинського порохового заводу» і збудований пам’ятник Великому князю Михайлу Миколайовичу. Окрім бюста Великого князя, на пам'ятнику було чотири барельєфа, що зображають Катерину I, Олександра I, Миколу II і Олександра II, символізуючі найголовніші епохи і найбільші факти історії розвитку заводу. Гармати встановлені біля пам'ятника — символ приналежності заводу до артилерії. З іншого боку пам'ятника знаходилося жорнове колесо, зняте з водяного млина, з якого і почалася історія Шосткинського порохового заводу. Після революції 1917 року пам'ятник був зруйнований.

Після офіційної відміни кріпосного права почалися економічні перетворення й на Шосткинському заводі. Раніше тут працювали лише військовослужбовці. 20 березня 1872 року було видано наказ, який дозволяв брати на роботу вільнонайманих майстрів та робітних людей, а з 1895 року - жінок.

Останні два десятиліття XIX століття кінну тягу замінила енергія води, були установлені три парові машини. Між будинками проклали вузькоколійку. Починаючи з 1888 року, на заводі ввели електричне освітлення. На «діловому дворі» місцями було прокладено водопровід. Продовжувався процес удосконалення технологій. Почали випускати різносортну продукцію не тільки для армії, але й для мирного населення (мисливський порох). У 1893 р. залізниця з'єднала Шостку з промисловими центрами Росії.

І якщо у 1772 році в посаді жила 51 особа, в 1775 році - 204 особи, в 1784 році - 360 осіб, то у 1860 році - 3900, а за даними перепису 1897 року - 4382 особи.

Перший стихійний виступ робітників ПІосткинського заводу відбувся 4 жовтня 1900 року. Адміністрація відмовилась укласти орендні договори на експлуатацію ділянок землі, де стояли будинки робітників. Обурені робітники побили представ­ників адміністрації. Загін поліції, що прибув на завод, придушив цей виступ. Багато його учасників заарештували й засудили до тривалого тюремного ув'язнення.

У політичному вихованні робітників певну роль відіграла соціал-демократична організація, створена в селищі восени 1900 року студентом М. О. Шевелкіним, що мала назву «Організовані робітники шосткинських заводів». У 1901—1902 рр. члени організації розповсюджували прокламації, в яких за­кликали робітників виступити проти самодержавства, вимагали 8-годинного робочого дня, страхування робітників. Була розповсюджена також брошура «Перше травня», видана в 1901 році редакцією газети «Искра». В Шостку «Искра» надходила з Коно­топа, Чернігова, Петербурга та інших міст, а також з-за кордону на адресу військово­службовців М. Г. Павловського та О. А. Карпенка-Логвинова.

В 1902 році організація провела першу маївку. Місцеві власті викликали, крім розквартированого, ще один батальйон солдатів. Про цю подію газета «Искра» пи­сала: «Настрій робітників збуджений. Стріляли в знахабнілого майстра Криворученка. Арештів не було. Вперше організований рух набрав відкритого характеру» (Газ. «Искра», 1 липня 1902 р.). Навесні 1902 року поліції вдалося встановити імена найактивніших членів соціал-демократичної організації і заарештувати їх. 20 чоловік було притягнуто до суду, серед них робітників І. С. Аксененка, С. П. Жданова, В. П. Максименка, лікаря В. М. Сидорова, який мав зв'язок з агентом газети «Искра» І. І. Радченком, та інших. Але організація продовжувала свою діяльність. У спеціальних листівках, випущених нею наприкінці квітня 1903 року під час підготовки до маївки, по­відомлялося про робітничий рух у Росії та про тяжке становище робітників Шостки. Листівки закликали: «Хай живе Російська соціал-демократична робітнича партія!».

Хвиля революційних виступів, що прокотилася по країні в 1905—1907 рр., за­хопила й Шостку. Особливо зросла революційна активність робітників після Жовт­невого всеросійського політичного страйку. Під впливом боротьби трудящих Росії робітники селища в листопаді 1905 року організували масовий страйк, приводом до нього стало звільнення одного з робітників порохового заводу. Багато допоміг в орга­нізації страйку створений у 1905 році «Союз робітників Шосткинського порохового заводу», до якого ввійшли й соціал-демократи. Був обраний комітет Союзу в складі 5 чоловік, очолив його робітник Г. Ткаченко. Страйкарі вимагали усунення з посади полковника Іванова, чиновника Мартинова та начальника заводу, про що надіслали три телеграми царському прем'єр-міністру Вітте, Але керівництво заводу відмовилося задовольнити вимоги робітників. Тоді 22 листопада вони припинили роботу й зібра­лися на мітинг, де склали вимоги до адміністрації і вирішили послати до м. Конотопа своїх делегатів, щоб заручитися підтримкою трудящих залізничних майстерень. Через два дні з Конотопа прибули 4 делегати. Вони запропонували припинити цей страйк і готуватися до всеросійського. Наступного дня робітники почали працювати, а опівдні адміністрація заводу звільнила кількох робітників у т. ч. й Г. Ткаченка, які їздили до Конотопа. Обурені робітники 12 грудня 1905 року знову припи­нили роботу й обрали страйковий комітет у складі 15 осіб на чолі з Г. Ткаченком.

Шосткинських страйкарів підтримали селяни, які прислали до селища своїх представників й допомогли продуктами харчування. Відбувалися мітинги й демон­страції з червоними прапорами. 14 грудня проходила антиурядова демонстрація, в якій взяли участь також учні міського народного училища. Демонстранти співали революційних пісень. Адміністрація заводу звільнила всіх, хто не працював у грудні, але страйк тривав. Залізнична станція, електростанція й водокачка теж не працю­вали. Робітники заявили, що захищатимуть свої права силою, навіть з допомогою зброї.

Адміністрація заводу викликала додаткові війська, які 21 грудня силою зброї спробували примусити робітників працювати, але вони не підкорилися, тоді драгуни почали їх бити. Про це дізналися селяни навколишніх сіл і прийшли на допомогу робітникам, та організаторів страйку вже заарештували. Біля квартири станового пристава зібралося близько тисячі робітників і селян, вони вимагали звільнення за­арештованих. Солдати відкрили по них стрілянину, були поранені, найактивніших учасників виступу кинули за грати. 23 грудня в селищі знову відбулася демонстра­ція. Поліція розігнала її, а потім облила народний дім гасом і підпалила. Всіх, хто намагався гасити пожежу, карателі били нагаями.

Після придушення виступу в Шостці царські власті жорстоко розправилися з його учасниками. В 1906 році Г. Ткаченка, С. Максимовського, Г. Сулиму та інших учасників виступу вислали до Тобольської й Вологодської губерній, ба­гатьох віддали до військово-окружного суду. Почалися звільнення з роботи, скла­далися «чорні» списки, куди заносилися прізвища страйкарів та співчуваючих. У зв'язку з масовими арештами соціал-демократична організація довгий час не діяла.

Незважаючи на чорносотенний розгул, у 1909 році до Шостки надходили газети «Пролетарий» і «Социал-демократ». Важливу роль у пробудженні класової свідомості робітників відіграла газета «Правда». В липні 1914 року вона писала в передовій статті про тяжке становище робітників Шосткинського порохового заводу й закли­кала їх виступити на боротьбу з самодержавством.

Напередодні першої світової імперіалістичної війни при пороховому заводі діяв лазарет, у селищі — амбулаторія. Тут працювали 2 лікарі й 8 фельдшерів, які об­слуговували й навколишні села. Звичайно, вони не могли забезпечити необхідну медичну допомогу населенню. Переважна більшість жителів була неписьменною. В 1864 році школу при заводі закрили. Того ж року почала діяти приватна школа, але плата за навчання була високою, тому для дітей робітників ця школа була не­доступна. Лише 1904 року в селищі відкрито трикласне народне училище, 1899 — невелику бібліотеку.

В результаті більшовиць­кої агітації в жовтні 1915 року застрайкували 170 робітників-будівельників, у грудні 1916 року зупинилися головні цехи порохового заводу. В ніч на 22 січня 1917 р на вулицях з'явилися більшовицькі листівки, які закликали   трудящих   кінчати війну з німцями, а починати воювати з своїм справжнім ворогом — царем та урядом.

Наш край у 1917-1920 рр.

Звістка про перемогу Лютневої революції швидко дійшла до Шостки. 5 березня відбулася демонстрація робітників і службовців порохового заводу, які взяли участь 8 тис. чоловік. Тоді ж була створена Шосткінська Рада робітничих і солдатських депутатів. Одночасно почали діяти адміністративні органи з Тимчасового уряду.

До Шостки прибув загін «вільних козаків» Центральної ради. На допомогу для боротьби з контрреволюцією наприкінці 1917 р. прибули до Шостки загони петроградських і московських робітників. Спільними зусиллями 14 січня 1918 р. загін Центральної ради був вибитий із Шостки. Вся влада перейшла до ради робітничих і солдатських депутатів. Рада насамперед запровадила 8-ми годинний робочий день. 

В березні 1918 р. кайзерівські війська наблизилися до Шостки. Загони Червоної Армії під командуванням А. І. Ремньова, які відступали з Києва, мали завдання затримати наступ німецьких окупантів, щоб евакуювати устаткування і й цінності Шосткінського порохового заводу. Але 24 березня 1918 р. в селищі спалахнув контрреволюційний заколот. На початку квітня селище захопили німецькі війська.

У партизанському загоні створеному в квітні 1918 р. більшовиками Д. С. Коротченком і Т. В. Черняком, воювало багато жителів селища. В серпні 1918 р. партизани висадили в повітря пороховий склад, у вересні розгромили німецький загін і його штаб у селі Дробишеві, захопили на Десні пароплав «Рассвет» зі зброєю. 18 грудня 1918 р. Новгород-Сіверський полк під командуванням Т. В. Чарняка визволив Шостку від німецьких окупантів.

В кінці вересня 1919 року денікінці увірвалися в Шостку. Вони влаштовували терор, скоювали вбивства. Без суду і слідства денікінці арештовували і відправляли до Кролевця радянських активістів. У Кролевці в міському  парку денікінці  розстріляли і повісили  280 ні в чому ні повинних громадян. В кінці листопаду 1919 року червоноармійці звільнили Шостку. У посаді знов починає діяти ревком,  відновлює роботу завод, створюється загін   частин особового призначення (ЧОП), обирається Рада.

В 1919-1921 рр. на території Шосткинського повіту діяли повстанський загони Маслова (чи­сельністю від 30 до 70 чол.), Артамонова (до 150 багнетів), Яценка (110 чоловік при 3-х кулеметах), Криущенка (в кількості 100-400 шабель), Іванюка (200 шабель при 3-х гарматах), В. Шуби (3000 чол.), які періодично взає­модіяли з Радянською владою.

Завжди у вирі суспільно-пол­ітичних катаклізмів «випливає» на поверхню і суто кримінальний елемент, який при цьому намагається себе видавати за ідейних повстанців. До таких відносились збройні формування, які діяли на теріторії Шосткинського повіту: 1920 рік - Лукерченка (22 чол.),  1922 рік - в кількості 7 чол., Корньова - (4 чол.) і «Чор­та» (він же Пилип Роск, справжнє прізвище - Кістень, родом з с. Палїївка, втік з Шосткинського арештантського будинку, загін нараховував 17 чол.).

Наш край у 20-ті роки.

У самому центрі Шостки знаходилася «Базарна площа». Вона займала територію від обеліска з Вічним вогнем до теперішньої будівлі «Пошта-телеграф», територію нинішньої площі ім. Леніна.  По сторонах, а в південній її частині і за всією площею, розташовувалися численні приватні торгові  ларьки, де продавалися товари промислового і кустарного виробництва. Навколо базарної площі були збудовані одноповерхові будинки, в північному кінці міста пороховий завод.

Після закінчення Громадянської війни почалося відновлення заводу. Це був важкий для мешканців Шостки час. Грошей не було. Зарплату робітникам видавали спиртом і мануфактурою. За зарплатою стояли в черзі - з банками, відрами, хто скільки заробив. З мануфактури шили брюки, сорочки і несли в села міняти на продукти. Робили сірники, виготовляли ваги-кантери.

Мешканці міста гаряче відгукнулися на звернення до українського селянства допомогти голодуючим Поволжя і трудящим промислових центрів. Тільки в жовтні—листопаді 1921 року до Саратова й на Донбас було відвантажено 30 тис. пудів зерна й 75 тис. пудів картоплі. Відділ народної освіти виділив 45 тис. крб. на ремонт шкіл Поволжя.

У зв'язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи в березні 1923 року Шосткинський повіт був ліквідований, Шостка стала районним центром Новгород-Сіверського округу, в 1925 році — Глухівського округу. 1924 року Шостку віднесено до категорії міст. У той час у ній налічувалося 8828 мешканців.

У середині 20-х років був розквіт непу — нової економічної політики, введеної в країні по пропозиції В. І. Леніна. Центром міста вважався базар. Зі всієї округи приїжджали сюди влітку на возах, взимку на санях селяни. Багато мешканців міста тримали в своєму господарстві корів, кіз, коней і потребували сіна і соломи. Коні використовувалися для перевезення  вантажів.

Шосткинщина славилася своїми «гречосіями», а в гречаних полях медовий запах «валив людину з ніг». У навколишніх селах часто зустрічалися пасіки та і в самій Шосткі було чимало бджолярів.

Централізованого продажу печеного хліба не було. Хліб випікався в кожному будинку, а також продавався на вагу (на фунт) на базарі приватниками, де на прилавках під відкритим небом можна було купити різної форми і всякого кольору і житню  паляницу, і білу булку, і плюшку, і бублик, і все, що завгодно. Зважували хліб на «кантерах» і «безменах».

На ярмарках, на базарній площі працювала карусель. Приводили її в рух четверо хлопців, що ходили по кругу по дощатому настилу на «другому поверсі», зверху над рухомими кіньми і різними дерев'яними «звірами». Грала шарманка.

На базари і ярмарки привозили всілякий гончарний посуд, який робили в селі Шатріщи, цеглину «шатрівку» (для печей), різноманітне дерев'яне начиння: прядки, табурети, санки, бочки, діжечки і т.д. Продавалася багато ковальських виробів: серпи, мотиги, сокири, ножі, дерев'яні петлі. У навколишніх селах працювали тоді по двоє-троє приватних ковалів.

За зиму кінний транспорт залишав на Базарній площі багато гною, який, багатошарово покриваючи сніг, довго не давав останньому танути, і площа мало не до травня мала непривабливий, брудний вигляд.

Весь житловий фонд Шостки складався з приватних дерев'яних будинків без центрального опалювання, каналізації і водопостачання. У містечко привозили на базар гори дров. Всі житлові одноповерхові дерев'яні будинки мали пічне опалювання. Питну воду жителі брали з вуличних колонок. За винятком двох  великих цегляних триповерхових будівель на вулиці Садовій (вул. Леніна), в одному з яких розміщувалося заводоуправління, а в іншому — солдатська казарма. У прохідної заводу діяла заводська церква, перероблена пізніше під клуб.

Перші дві цеглянні триповерхові житлові будівлі, що уціліли до цього дня і знаходяться проти універмагу були побудовані в 1928 році. Матеріали до місця роботи підвозили на конях, робітники-будівники за плечима, на так званих кобилах по будівельних лісах носили на стіни по 10—12 цегли за один раз. Будівельної техніки, кранів, транспортерів тоді не було. Але кладку стін робили високоякісно, що помітно і тепер.

Автомобільного транспорту практично не було. Сипкі вантажі — вуголь, пісок, щебінь і інші — розвозили до місць роботи на конях «грабарі». «Грабарка» — це маленький «самоскид», що представляє собою кінну тягу, яка забезпечена невеликим об'ємом, що перекидається. Грабарь завантажував свою грабарку лопатою, а розвантажувалася вона одним візником.

У нашій країні, зокрема в Шостці, в двадцяті існувало безробіття. Більше сотні молодих хлопців приходили щодня з навколишніх сіл в місто у пошуках хоч якого-небудь заробітку. У сквері, де тепер розташований Палац культури імені Карла Маркса, сиділи і лежали вони на траві, чекаючи успіху. Щасливчиками виявлялися один-дві людини і те не щодня, а інші брели назад в свої села і за двадцять і за тридцять верст. А наступного дня все повторювалося спочатку. Так, тоді люди шукали роботу.

Тому за таких умов життя люди були зацікавлені у підтримці місцевої влади і подоланні кризи. До 1926 р. країна відновила народне господарство, а у  1929 році на базі порохового заводу почалося спо­рудження кіноплівкової фабрики. На підприємствах міста відбуваються соціалістичні змагання, покращується організація праці, розвивається раціоналізаторський рух.

Для ліквідації неписьменності в місті створюється мережа шкіл-лікбезів, вечірніх шкіл, вчителями в яких були робочі і службовці.

Росте мережа загальноосвітніх шкіл. В 1922 році в шести повних і неповних середніх школах міста працювало 66 вчителів і навчалося 1219 дітей.

У 1920 році відбулося урочисте відкриття політехнікуму. До 1929 р. технікуми вважалися Вищими технічними учбовими закладами (ВТУЗ), які готували інженерів вузьких спеціальностей. Профтехшколи мали учбові програми, відповідні нинішнім технікумам. Їх метою була підготовка молодшого технічного персоналу. З 1921 року працювала профтехшкола з контингентом учнів в 300 чоловік. Після її закінчення вони діставали середньо-технічну освіту. Школа знаходилася в будівлі колишньої жіночої гімназії (кут вул. К. Маркса і вул. Леніна). У 1930 р. технікуми були перейменовані в інститути, а профшколи в технікуми.

При ньому працював робітфак, який знаходився по вул. Леніна, 30. «Шосткинский рабочий факультет является единственным на Черниговщине». На його базі в 1923 році відкрито індустріальний технікум, який пізніше став хіміко-технологічним технікумом. У 1923 році політехнікум зробив перший випуск  — 30 інженерів, з них «шесть красных».

Серед вчителів першого випуску Робфака були: сидять в другому ряду зліва на право 1. Олександров – хімік, 3. Бурневський – зав. навч. частиною, 4. Карабут – математик, Машкін – ректор, 6. Родіонов – декан, 7. Ткаченко – фізик, 8. Вердеревський – хімік. 9. Герасимов – біолог.  

Професійне технічне училище № 10 при заводі № 9 (заводі «Зірка») було відкрито по вул. Леніна, 47 в 1926 р. як фабрично-заводське училище для підготовки кваліфікованих робітників – директор Н. Пріходько.

У місті діяв трирічний робіт­ничий університет. Багато комсомольців, переважно учні політехнікуму, навчали грамоти жителів прилеглих сіл.

На кінець відбудовного періоду значно поліпшився стан охорони здоров'я. 1925 року в місті були лікарня на 100 ліжок, амбулаторія, поліклініка, в яких налічувалося понад 100 медичних працівників, з них 22 лікарі.

Велику роль у розгортанні соціалістичного будівництва в місті відіграла газета «Последний бой», орган повітового партійного комітету, що виходила з жовтня 1920 року. Для населення було відкрито дві книгарні.

Але найвищого розвитку літературна нива відзначила у 1923 році, коли в Шостці при культ відділі політехнікуму утворилася літературна група «Будівництво». Вона зразу ж голосно заявила про своє існування, її голос в захист всього нового, прогресивного зазвучав із сторінок газет. З утворенням Всесоюзної асоціації пролетарських письменників на з'їзд до Москви в 1924 р. був запрошений представник «Будівництва».

Ядро «Будівництва» складали А. Турбін, Н. Мальцев, В. Сергейчук, А. Ркліцкий, П. Козлов, Р. Лузавовській, які при організації створили літературний кружок. 10 квітня 1927 року був проведений 1-й з'їзд робселькоров Шосткинщини. У місцевій газеті «Факел робкора» (№ 4), висвітлюючи цю культурну подію в житті краю, В. Сергейчук і Н. Мальцев виступили з своїми творами. З «Будівництвом» був пов'язаний і відомий літератор початку XX сторіччя, друг останніх років життя Лесі Українки — Федір Григорович Петруненко.

 2 жовтня 1927 року на з'їзді письменників Глухівського округу було створене літературне федерація «Вперед» куди увійшло об'єднання «Будівництво». Друкарським органом федерації стали літературні сторінки окружної газети «Червоне село». Слід особливо відзначити цикл критичної статті Василя Баська «Шляхи розвитку української пролетарської літератури», довідки про українських літераторів під рубрикою «Ті, що творили революцію» В 1929 році глухівським видавництвом «Червоне село» була видана п'єса Федора Ладухіна «Загоряни», роком раніше — літературно-художній альманах «Вперед». Особливо цінний цей альманах тим, що тут вперше були надруковані раніше невідомі три листи Лесі Українки до шосткинця Федіра Петруненка.

Крім літератури в місті діяли гуртки художньої самодіяльності, народний театр, у робітничому клубі періодично демонструва­лися кінофільми.

У 1922 р. при робочому клубі Шосткинського порохового заводу був організований заводський хор під керівництвом Р. А. Войтенко. Робочий клуб у той час знаходився на третьому поверсі колишніх Офіцерських зборів - нині заводське управління заводу «Зірка».

Був створений молодіжний колектив, який називався «Синя блуза» - радянський театр малих форм, вид агітаційної естради. Існував з 1923 р. до початку 30-х років. Спочатку учасники виступали в синіх робочих блузах - звідси і назва. Програма синіх блуз будувалася на колективній декламації, частушках, фізкультурних танцях. Тематика їх виступів була злободенною, поєднувалася героїка, сатира і гумор. Виступали в цехах, клубах, червоних куточках. Це був праобраз нинішньої естради.

Наочним прикладом важливості та значення кінематографа в ті роки для молодої радянської держави став свого часу ансамбль пам'ятника В. І. Леніну, який був закладений у Шостці в 1924 році і відкритий в 1926 році. Пам'ятник споруджувався на кошти працівників Шостки та навколишніх сіл. Проект його створив уродженець хутора Ладонського (нині село Новопетрівка Роменського району Сумської області) великий діяч української культури - відомий скульптор, кінорежисер і драматург - Іван Петрович Кавалерідзе. Він же й очолив споруду монумента. У цей ансамбль, окрім самого монумента Леніну, були включені скульптурні групи — які символізували змичку міста та села, а також досягнення культурної революції в Країні Рад: електрика, радіо, яке з'явилося в місті у 1927 році, газетний кіоск і апаратна кабіна кіномеханіка для демонстрації кінофільмів.

Більш поширеним та звичайним для Шостки кінематограф стає у середині 20-х років. У статті, «Какой запомнилась мне Шостка 20-х годов» Олексій Миколайович Секрет свідчить:

...«Немые черно-белые кинофильмы, в основном иностранные, показывали в приспособленном деревянном одноэтажном зданий рядом с проходной завода»... під акомпанемент місцевого піаніста Тарновського... «на рояле стоявшем за экраном». »

Цікавою деталлю його спогадів є уточнення «кинофнльмы, в основном иностранные» - адже в цей період радянський кінематограф знаходився у стадії становлення. Зйомка та демонстрація фільмів здійснювалися з використанням апаратури та кіноплівок, які були завезені з-за кордону.

У Шостці розвиток спорту починається з того, що студенти, що вчилися в інших містах, приїжджали на канікули та привозили нові спортивні ігри, такі як: футбол, волейбол, гандбол. Особливо велика популярність спорту почалася в 20-ті р. XX ст., який для держави несе мету розповсюдженню військових знань.

Катками служили тротуари на вулиці Садовій, які за зиму, від центру до заводської прохідної, так утоптувалися робочим людом, що бігати по них на ковзанах - снігуроньках було одне задоволення.

Із спортивних ігор в школах якнайбільше захоплювалися гандболом. Добре грала шосткинська міська футбольна команда «Зірочка». Полем для гри служив майданчик перед прохідною заводу, з лівого боку.

У 1924 р. спортивним інструктором в Шостку був направлений З. Н. Хамський, який багато зробив для розвитку спорту в місті. При ньому одержали розвиток такі види спорту як: легка і важка атлетика, акробатика, волейбол і гандбол. Він був тренером гандбольної команди КСІ («Червоний спортінтер») Команда займала перші місця в чемпіонатах Чернігівському області. Проходили змагання з командами Путівля, Чернігова, Глухова, приїжджала Севастопольська команда «Харчовик». У 1925 р. збірна міська жіноча команда по гандболу стала чемпіоном України на змаганнях в Харкові.

Можна зробити висновок, що саме перетворення в соціальному житті – розвиток торгівлі, впровадження НЕПу, відновлення господарства, розвиток виробництва, подолання безробіття закріпили найбільшу підтримку влади в нашому місті.

Наш край у 30-ті роки.

Виконуючи рішення XIV з'їз­ду ВКП(б), трудящі Шостки актив­но включилися в соціалістичну перебудову господарства. За пос­тановою уряду 1929 року на базі порохового заводу почалося спо­рудження кіноплівкової фабрики. Це була одна з ударних будов першої п'ятирічки. З багатьох міст Радянського Союзу сюди при­їздили спеціалісти, надходили буд­матеріали, устаткування. Коли французькі спеціалісти відмовили­ся за короткий строк виконати комплекс робіт щодо обладнання фабрики (урядовий строк був жов­тень 1931 року), райком партії прийняв рішення про громадський буксир. На ділянках були створе­ні партосередки. Районна комсо­мольська організація взяла шеф­ство над будівництвом. Провади­лися декадники, розгорнулося соціалістичне змагання. Районна газета «Заря» й багатотиражна «Радянська кіноплівка» систематично висвітлювали хід соціаліс­тичного змагання, досвід передових будівельників і монтажників. Завдяки вжи­тим заходам будівництво й обладнання фабрики закінчено набагато раніше, ніж намічали іноземні спеціалісти. В жовтні вона стала до ладу діючих (Газ. «Кино», 1 листопада 1931 р.), а 1934 року випустила 50 млн. метрів чорно-білої плівки. В 1939 році вона виробляла вже 100 млн. метрів плівки й досягла проектної потужності. Вживалися заходи до забезпечення підприємства кадрами. На початок 1931 року було підготовлено через систему фабзавучу та індивідуального навчання 1500 спеціалістів.

За роки довоєнних п'ятирічок у Шостці збудовано кілька підприємств міс­цевої промисловості: хлібокомбінат, цегельний завод, торфопідприємство, органі­зовано промартіль «Зоря», розширено лісопилку. Партійні й профспілкові орга­нізації очолили боротьбу трудящих за успішне виконання п'ятирічних планів розвитку народного господарства. На підприємствах розгорнулося соціалістичне змагання за освоєння виробничих потужностей, найбільш повне оволодіння тех­нікою й технологією виробництва. В другій п'ятирічці широкого розвитку набув стахановський рух. Так, робітники кіноплівкової фабрики О. Жабко, Ф. Федоров, М. Чвертка та інші систематично виконували виробничі завдання на 200—ЗОО проц. Виникли стахановські бригади. 1936 року на фабриці працювало по-стахановському 400 чоловік. Десятки стахановців виховала комуніст В. А. Хондожко. 1938 року її обрали депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання. Слюсаря А. Ф. Коротича за багаторічну високопродуктивну працю нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Всього на підприємствах міста на початок 1936 року налі­чувалося 1266 стахановців (Газ. «Заря» (Шостка), 1 січня і 1 листопада 1936 р.).

Завдяки правильній організації роботи, розгортанню соціалістичного змагання трудових колективів обсяг промислового виробництва лише протягом 1938—1939 рр. збільшився на 57 проц. У 1940 році промисловість міста дала надпланових на­громаджень понад 17 млн. крб. Були виконані всі планові завдання п'яти міся­ців 1941 року (Сумський облпартархів, ф. 149, оп. 1, спр. 7, арк. 25, 27; спр. 13, арк. 16.).

Змінився й зовнішній вигляд Шостий. За шість передвоєнних років спору­джено 134 громадські будівлі та 1403 індивідуальні будинки. Тільки протягай 1939—1940 рр. площа міста збільшилася на 224 гектари. Міська Рада багато уваги приділяла упорядкуванню й озелененню вулиць і шляхів. В 1940 року в місті жило ЗО тис. чоловік.

Значно поліпшилась охорона здоров'я населення. У лікарні на 245 місць та інших медичних закладах у 1940 році налічувалося 160 медпрацівників. На ма­льовничому березі Десни щороку діяли три великі піонерські табори. Зросла мережа загальноосвітніх шкіл. Напередодні Великої Вітчизняної війни в 2 середніх і 5 неповних середніх школах міста працювало 210 учителів і навчалося 3843 учні. Діяли школа ФЗУ та 2 технічні училища. В 1929 році хіміко-медичний технікум перетворено на хіміко-технологічний інститут, який працював 1934 року і з 1939 до 1941 року. Тут налічувалося близько 800 студентів. На початку 30-х років споруджено палац культури їм. Карла Маркса із залом н-950 місць та будинок культури ім. Куйбишева—на 500 місць. При палаці куль­тури працювала музична школа. До міста приїздили на гастролі обласний театр ім. Щепкіна, колективи московського Великого театру опери та балету, артистів київських та ленінградських театрів, театру музичної комедії Кабардино-Балкарії та інші.

Наш край в 1941-1943 годах.

В феврале 1941 г. на завод «почтовый ящик № 9» при­был бывший военпред Франк­фурт. У него были полномочия заместителя народного комис­сара боеприпасов. Он отобрал группу из 45 человек со всех про­изводств — мастеров, бригади­ров и кое-кого из инженеров для пуска в г. Кемерово комбината № 392. Люди уехали под руко­водством Евгении Кауфман. [Аркадий Поляков. Шостка накануне и в начале войны // Полісся – 22.06.2004 - C. 3]

В февра­ле-апреле 1941 года через станцию Терещенская (Воронежская) ежесуточ­но проходили десятки эшело­нов с войсками. [Аркадий Поляков. Шостка накануне и в начале войны // Полісся – 22.06.2004 - C. 3]

В июне-августе 1941 года 950 жителей города и района добровольцами ушли на фронт.

24 июня 1941 г. принято решение о создании на добровольных началах в прифронтовой полосе истребительных батальонов для охраны объектов в тылу врага. В Шостке таких батальонов  было создано три. Их возглавляли О. Максименко, С. Ересь и   Ф. Парамонов.

Работы по демонтажу  оборудования завода № 9 ("Звезда") были начаты 10 августа 1941 г. (Воспоминания А. Г. Мишина, принимавшего  участие в эвакуации оборудования завода № 9 ("Звезда").  Оборудование было отправлено на заводы в Кемерово и Красно­ярск. И только небольшая группа работников завода эвакуирована в поселок Петра-Дубрава Куйбышевской области. [Р. Г. Подгорный, В. И. Садовой, А. М. Вареник, В. М. Щепет. Завод и его люди – Шостка:  1991 г. - С. 32]

19 августа 1941 г. начался демонтаж заводского оборудования и вывоз на погрузочную площадку Капсюльного завода. 22 августа 1941 года первый эшелон отправился в дальний и нелегкий путь. А 27 августа одна за другой ухо­дили с завода последние машины. Под руководством ди­ректора завода Тумаркина эвакуация прошла в очень ко­роткий срок. Начальники цехов, ИТР Петренко С.И., Пенкин П.И., Титков Г.С., Дедякин В.К., Болутанов М.М., Бере­зовский Б.С., Петров Н.И., Яковлев Г.А., Анищенко Е.Я. полностью вывезли оборудование и материальные цен­ности своих цехов. [Гвардейцы тыла – Суми: МакДен, 2005]

С 21 по 26 августа наиболее ценное оборудование и сырье кинофабрики было погружено  на платформы и отправлено в  г. Красноярск. 22 августа из Шостки ушел на восток первый эше­лон, 24 — второй, а за несколько часов до вступления фашистов в город — последний. [Л. М. Богданов, Ю. Н. Козлов (руководитель), В. М. Нефедченков, Е. Я. Рябая. Эстафета добрых дел - X.: Пра­пор, 1976 - С. 55]

24 августа на заводе № 9 была взорвана каменная Шуховская водонапорная башня, снабжавшая город водой [Жирный Н. На земле Шосткинской (1941-1943) – Шостка: ООО «Шосткинская городская типография», 2010 – С. 8]

25 августа части 293 стрелковой дивизии заняли оборону Шостка-Пироговка, Тимоновка, Райгород, Жерновка [Пустовойтов В. Ф. Шосткинщина в период Великой Отечественной войны 1941-1945 – Шостка: тип. ПО «Свема», 1995 – С. 12]. Был организован партизанский отряд. Командиром отряда был 2-й секретарь горкома партии т. Трало, ко­миссаром 1-й секретарь Райкома т. Озеров. [ЦГАВО Украины.ф. 63. Оп. 1. Д. 47. Л. 27. Из сведений о боевой деятельности Шосткинского партизанского отряда со дня его организации].

26 августа враг отбросил части 143 стрелковой дивизии на левый берег р. Десна, захватил переправу около Новгород-Северского и наступал в восточном (пгт Ямполь) и южном (г. Шостка) направлениях. На заводе № 9 подорвали фундамент под котлами ТЭЦ [Жирный Н. На земле Шосткинской (1941-1943) – Шостка: ООО «Шосткинская городская типография», 2010 – С. 10]. Из полка НКВД была создана группа, которая выехала к селам Погребки и Остроушки, чтобы взорвать мост через Десну, но была остановлена немцами. Организованным порядком на свободную дорогу Глухов-Белополье-Сумы ушли 60 токарей из ФЗО РУ-2 и курсанты аэроклуба. 30 рабочих отправлены в Подольск. После ухода военных в сторону Глухова потянулись беженцы [Жирный Н. На земле Шосткинской (1941-1943) – Шостка: ООО «Шосткинская городская типография», 2010 – С. 11].

27 августа враг захватил с. Ивот, г. Шостка, поселок Воронеж. Еще к приходу немцев в город, замнаркома Бушмелев успел зажечь дом заводоуправления [Поляков А. Вторжение // Советское Полесье  – № 22.06, 02.07, 16.07, 23.07 2004]. Также НКВД сожгли четырехэтажное ремесленное училище №1 и школу №2 при нем. Во второй половине дня произошел танковый бой [Жирный Н. На земле Шосткинской (1941-1943) – Шостка: ООО «Шосткинская городская типография», 2010 – С. 12]. Участковый милиционер Савченко взорвал нефтебазу по ул. Привокзальной, вывез оружие для партизан из подвала церкви по ул. Марата [Жирный Н. На земле Шосткинской (1941-1943) – Шостка: ООО «Шосткинская городская типография», 2010 – С. 43].

Вечером штаб немецких танкистов, по материалам В. Кириевского, разместился в доме №23 по улице Советской (у Н. Жирного по ул. Некрасова, 11). "Итээревская" столовая стала немецкой. В пожарной части немцы держали легкораненых красноармейцев, а труднораненых отвезли в Новгород-Северский монастырь [Шостка 1941-1942 // Советское Полесье – 05.08.1983].

28 августа на территории района в бой с фашистами вступили 52-я кавалерийская и 10-я танковая дивизии.

Когда гитлеров­цы вступили в Шостку, ее жители Лаврентий Афанасьевич Соломко, Яков Васильевич Омельченко и Афанасий Кондратьевич Федорченко забросали немец­ких автоматчиков гранатами. Герои погибли, сражен­ные пулями фашистов. [Шостка в годы войны // Родник – № 2 – май 2004]

По городу немцы расклеили приказы о введении комендантского часа и расстреле за любое неповиновение [Жирный Н. На земле Шосткинской (1941-1943) – Шостка: ООО «Шосткинская городская типография», 2010 – С. 13].

28-30 августа 143-я стрелецкая, 52-я кавалерийская и 10-я танковая дивизии советских войск осуществили наступление на м. Шостка и смт Воронеж. 143-я стрелковая дивизия (635-й стрелецкий полк в составе 300 человек) заняла с. Шерсть, а 10-я танковая дивизия своим 10-м мотострелковым полком достигла рубежа с. Мироновна - восточная околица Шостки (Локотки). 19-й танковый полк этой дивизии 29 августа занял смт Воронеж. 52-я кавалерийская дивизия, встретив безумное сопротивление фашистов, не смогла овладеть с. Ивот и отошла к с. Антоновка.

30 августа 19-й танковый полк вынужден был оставить смт Воронеж, а 31 августа 10-й мотострелковый полк под натиском бронированной армады врага (до 100 танков) отошел на рубеж с. Собичеве -  река Есмань.

Сразу же был назначен бургомистр города. Им стал житель города Лысенко, он был завербован немцами еще до войны. Бургомистр располагался в доме № 23 по ул. Ленина в правом крыле. В левом – находилась комендатура. В здании  поликлиники № 2 (ул. Ленина д. 30) была полиция. Начальником полиции назначен Михаил Сирота, бывший работник НКВД, оставленный в городе для подпольной работы. В доме № 26 по этой же улице находилась жандармерия. Начальником жандармерии был Свитницкий. В доме № 41 (по ул. К. Маркса) – биржа труда, которой руководил Бабак. В общежитии техникума находилось гестапо, а в здании бывшего института и техникума – тюрьма для смертников. Уже в первые дни оккупации фашисты на площади у школы № 11 установили виселицу. Здесь были казнены 6 военнопленных, из них одна женщина. А так же 16-летний Николай Попуденко, который подорвал бензовоз на нефтебазе.

Против завода "Ситро", рядом с которым расположена немецкая ко­мендатура, установлена виселица, и на столбе прибита дощечка с надпи­сью "ждет красных партизан". На этой виселице 1.09 немцы повесили трех человек, один из которых подросток, застигнутый при попытке взорвать фабрику-кухню, и бывший красный партизан Пархоменко. [РГАСПИ. Ф.17. оп.125. Д.52. Л.79,87 Выписка из донесения ВЦК ВКП (б) НКВД СССР о положении в районах оккупированных противником по состоянию на 17.09.1941 г.]

Во второй половине сентября проводятся налеты 61 САД:

22 - проводила разведку [ЦАМО РФ. Ф. 20125. Оп. 1. Д. 7-а. Л. 25 об.] 

23 - производила бомбометание и штурмовые действия противника [ЦАМО РФ. Ф. 20125. Оп. 1. Д. 7-а. Л. 26 об.]

24 - под прикрытием истребителей бомбила и штурмовала войска противника [ЦАМО РФ. Ф. 20125. Оп. 1. Д. 7-а. Л.27]

В октябре 1941 года уничтожено из засад 10 грузовых и легковая немецкая автомашина с грузом и живой силой. Убиты на этих машинах 3 немецких офицера и несколько десятков гитлеровцев. 2) Разгромлена не­мецкая свиноферма в колхозе "Свет" в Гуковом хуторе. 3) Систематиче­ски выводились из строя телефонно-телеграфная связь. 4) Взорван ж.д. мост на железнодорожном перегоне Маков - Терещенская. [ЦГАОО Украины. Ф. I. Оп. 2. Д. 552. Л. 76. Из сообщения о пребывании в тылу врага на оккупированной территории Украины, от секретаря Шосткинского горкома КП(б)У Трало Кузьмы Ефимовича].

7 ноября в радиосеть города включена передача репортажа с Красной площади и речь И. В. Сталина на военном параде [Жирный Н. На земле Шосткинской (1941-1943) – Шостка: ООО «Шосткинская городская типография», 2010 – С. 14].

В г. Шостка, Сумской области, все магазины закрыты, никакой тор­говли нет, базары также отсутствуют. Население в поисках хлеба и про­дуктов питания уходит из села. Из многих домов занятых немцами, все жители высланы на улицу. На дверях этих домов всюду висят таблички: "Вход воспрещен, нарушение карается законом". [РГАСПИ. Ф. 17. оп. 125. Д. 52. Л. 107, 108,109, ПО. Выписка из сводки НКВД УССР о положении на оккупированных территориях Украины на 12.10.1941 г.]

21 ноября 1941 г. произошел первый крупный бой. Отряд карателей был встречен огнем партизан, в ре­зультате чего около 20 солдат и офицеров СС были убиты. [М. Мирошниченко Шостка накануне и в период великой Отечественной войны // Советское № 92 11 июня 1966 – С. 3].

По заключению группы СМЕРШ в декабре 1941 г. немцы расстреляли 200 евреев [ф. 149, опись № 1, дело 24 Сумской архив].

В начале 1942 года стали проводиться аресты коммунистов, комсомольцев, активистов и расстреливать на территории завода № 9 и фабрики кинопленки. [Жирный Н. На земле Шосткинской (1941-1943) – Шостка: ООО «Шосткинская городская типография», 2010 – С. 42]

В конце февраля 1942 г. партизаны под руководством А. Алексеенко, чтобы отвлечь внимание немецких карателей от отряда Ковпака, напали на Ямпольский гарнизон.

11 марта 1942 г. была первая отправка людей на работу в Германию

В июне в 1942 г. одна группа партизанов во главе с Ф. А. Тыднем и И. К. Смычком присоединилась к отряду С. А. Колпака, остальные, возглавляемая К. Е. Трало и О. П. Озеровим, влилась к соединению А. Н. Сабурова, в котором и действовала до конца 1944 г.

Летом 1942 г. начался мас­совый угон населения в Герма­нию. Особенно усердствовал  в этом    начальник биржи труда Бабак. [М. Мирошниченко Шостка накануне и в период великой Отечественной войны // Советское № 92 11 июня 1966 – С. 3].

14 июля 1942 г. по указанию бургомистра юношей и девушек согнали в здание бывшего института. На следующий день их погрузили в товар-ные вагоны и отправили в с. Пироговку.

18 июня расстреляли у техникума 452 человека [Жирный Н. На земле Шосткинской (1941-1943) – Шостка: ООО «Шосткинская городская типография», 2010 – С. 58]. Всего за годы оккупации на территории г. Шостки погибло 1500 мирных жителей [ф. 149 д.35 и 61 Сумской архив].

В октябре 1942 г. на перегоне Шостка — Пироговка был пущен под откос эшелон из 6 вагонов. В резуль­тате было убито 68 и ранено около 100 карателей. [М. Мирошниченко Шостка накануне и в период великой Отечественной войны // Советское Полесье - № 92 – 11.06.1966 – С. 3].

В конце 1942 г. сформирован 2-й Шосткинский партизанский отряд (командир А.П. Смык, комиссар А.С. Корчик). В феврале 1943 г. они уничтожили отряд карателей между Свессой и Марчихиной Будой. В марте этот отряд влился в соединение под командованием Я. Мельника. Многие партизаны вместе с соединением в 1943 г. ушли в рейд по Белоруссии и Западной Украине.

7-го березня 1943 року 3-я гвардійська кавалерійська дивізія та 29-а лижно-стрілецька бригада зі складу кінно-стрілецької групи Центрального фронту (2-й гвардійський кавалерійський корпус, 28-а, 29-а, 30-а лижно-стрілецька бригади, танковий корпус, 151-й мінометний полк, 150-й окремий кінно-артилерійський дивізіон: командир - генерал-майор В.В. Крюков) оволоділи селами Вовна, Каліївка, Дібровка, а 8 березня 29-та лижно-стрілецька бригада - селом Івот.

9 березня ворог, підтягнувши свіжі сили в район села Погрібки (нині с. Коротченкове), перейшов у наступ, зламав опір батальйону 29-ї лижно-стрілецької бригади і спромігся розвинути наступ на с.Каліївка, але успіху не мав.

12 березня близько полку піхоти фашистів при підтримці 50-ти танків перейшли в наступ на села Дібровка, Вовна, оточили 12-й гвардійський кавалерійський полк, який тільки з настанням темряви, з допомогою 9-го гвардійського кавалерійського полку, прорвав кільце, вийшов із оточення, залишивши територію району.

2 вересня 6-та гвардійська стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора Д. П. Онупрієнко вийшла на рубіж Миронівка-Шостка-Вороніж-Клишки. Зі сходу по гамаліївському шляху насту­пала перша рота наших автоматчиків, а з північного сходу та півночі — 1-й та 2-й стрілецькі батальйони. [Фонд № 417, оп. 555934-е, спр. 1, арк. 29-30].

Во время боев за город сержант Леонид Цибизов с группой разведчиков из засады около городской школы №4 уничтожил 2 броне-транспортера и несколько солдат. Начались уличные бои.

4 вересня голова міськвиконкому Г. П. Привалікін і секретар міськкому КП(б)У Д.Г. Карабут почали налагоджувати роботу міського господарства [Сюрін М. Нариси з історії шостої Гвардійської стрілецької дивізії в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років - Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2001 – С. 64].

6 вересня на територію Шосткинщини вступили з'єднання 48-ї та 65-ї армії: 194-а стрілецька дивізія зайняла Дібровку і Вовну, а 162-а - Калівку. В Шостку прибув штаб 6-ї гв. с.д. на чолі з Д. П. Онупрієнком і двома заступниками наркомів з озброєння і боєприпасів [Сюрін М. Нариси з історії шостої Гвардійської стрілецької дивізії в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років - Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2001 – С. 64].

7 вересня 1943 року був складений акт звільнення м. Шостка і району від німецьких загарбників 3 вересня 1943 року о 9 годині 30 хвилин; о 6.00 місто прийняте від 10-го гвар­дійського стрілкового полку ор­ганом місцевої влади.

7-10 вересня 37-а гвардійська, 246-а та 106-а стрілецька дивізії вели бої за визволення району від окупантів.

За період тимчасової окупації міста з 27 серпня 1941 року по 2 вересня 1943 р. фашистськими загарбниками заподіяно чимало лиха: розстріляно 1198 громадян міста, вивезено у фашистську не­ волю 6800 чоловік, розкрадено, ви­везено, зруйновано і знищено май­ на на суму 258 млн. 207 тис. 797 крб., мирному населенню нанесені втрати на суму понад сорок мільйонів карбованців. За ці два роки окупації було знищено 80 відсотків державного житлового фонду [Держархів Сумської обл. Фонд № Р-2191,оп. № 1,спр. 101, арк. 171].

11 сентября 1943 года была проведена первая инвентаризация сохранившихся основных фондов кинофабрики. [Л. М. Богданов, Ю. Н. Козлов (руководитель), В. М. Нефедченков, Е. Я. Рябая. Эстафета добрых дел - X.: Пра­пор, 1976 - С.66]

15 сентября из г. Кемерова прибыл первый эшелон с оборудованием и специалистами завода № 9.

До 17 сентября отремантирована железная дорога и 2 моста к ст. Терещенская и железная дорога с 4 мостами в направлении ст. Пироговки.

28 сентября 1943 года вышел первый номер газеты «Заря» и собралась учительская конференция в здании ДК Карла Маркса ["Боевик" № 34 от 30 октября 1943 г.]

5 октября 1943 г. командование армии наступающего Центрального фронта обратилось к коллективу завода с просьбой помочь в изготовлении электролита для аккумуляторов, поршней и других запчастей к автомашинам, изготовить и наварить бандажи на автомобильные диски, чтобы можно было использовать автомобили для подвоза боеприпасов по железнодорожным рельсам. От имени командования за выполнение в срок этого заказа работникам завода была объявлена благодарность: Разумееву К., Степаненко И., Нерод Т., Биндюгову И., Ворфлик А., Склонкину П., Соломко Г., Шибицкому И. и др. В октябре 1943 г. перед коллективом завода была поставлена задача по скорейшему  восстановлению производства для выпуска дополнительных артиллерийских зарядов из американского сырья. Задание было выполнено в срок.

В октябре 1943 года на заводе № 9 побывал начальник Главного управления НКБ тов. Зайцев, чтобы организовать работу по восста­новлению производства для выпуска артиллерийских зарядов из поро­ха «ОД» (особой доставки), полученного от союзников в годы войны. [Р. Г. Подгорной, В. И. Садового, А. М. Вареника, В. М. Щепет. Завод и его люди – Шостка:  1991 г. - С.34]

У жовтні 1943 року навпроти пам’ятника Леніну, на краю парку з боку вулиці Карла Маркса, поховали останки 7 партизан Харківських двох загонів та одного партизана Шосткинського загону, які загинули в бою з німцями в Слоутському лісі 21 листопада 1941 року. Також встановили біля братської могили пам’ятник партизанам. [Історія Шостки: путівник вулицями м. Шостка. Краєзнавчий матеріал з історії міста Шостка на Сіверщині.Автор: Кириєвський В. Д.]

7 ноября 1943 г. на заводе № 53 открылась столовая, и несмотря на военное время, рабочие получали 3-разовое питание.

С 1 октября в 2 средних и 4 семилетних школах города начали обучение 5669 детей. Главное управление через Государственный Комитет Обороны получило разрешение на мобилизацию для завода № 9 2000 человек из Сумской области. [Р. Г. Подгорной, В. И. Садового, А. М. Вареника, В. М. Щепет. Завод и его люди - Шостка:  1991 г., С.34]

В октябре 1943 г. в Шостке работали спичечная мастерская, 5 мельниц, пекарня, швейная и обувная мастерские, колбасная фабрика, частично промкомбинат, маслозавод, типография.

В декабре 1943 г. в г. Шостку отправляется из г. Н. Ломова один вагон с оборудованием и людьми во главе с главным технологом П. Пенкиным.